"Щодо організаційно-економічних засобів підвищення якості соціальних послуг". Аналітична записка



Анотація

 

В аналітичній записці представлені окремі організаційно-економічні проблеми, які виникають у сфері надання соціальних послуг в Україні у зв’язку із відсутністю цілісного державного бачення реформування соціальної політики, неузгодженістю законодавства та неефективними стратегіями фінансування. Запропоновані кроки щодо оптимізації системи надання соціальних послуг.

 

ЩОДО ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНИХ ЗАСОБІВ ПІДВИЩЕННЯ ЯКОСТІ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ

 

Реалізація стратегічного курсу на досягнення в Україні європейських стандартів життя має ґрунтуватися насамперед не на екстенсивному збільшенні обсягів соціальних видатків бюджету та розширенні спектру напрямів соціального забезпечення, а на радикальному підвищенні якості та ефективності надання послуг соціальної сфери. Лише в разі вжиття дієвих заходів у цьому напрямі видається можливим органічне поєднання завдань стимулювання економічного зростання та посилення його соціальної складової.

 

Слід констатувати, що перехід до ринкових методів господарювання в Україні досі майже не поширювався на реформування системи послуг соціальної сфери. Вона залишається побудованою за принципом утримання постачальників, а не купівлі конкретних послуг. Підвищення адресності та якості надання соціальних послуг при раціональному використанні бюджетних коштів є одним із пріоритетів реформування системи соціального обслуговування України[1]. Проте головним недоліком існуючої системи є відсутність ринкової конкуренції. Споживачі послуг соціальної сфери позбавлені можливості вибору постачальника, сам постачальник позбавлений стимулів підтримання на належному рівні і підвищення доступності і якості послуги.

 

Наявний стан системи надання соціальних послуг відзначається низкою вад, зокрема:

1. Надмірний обсяг та термінологічна неузгодженість чинного соціального законодавства. Нормативні документи у сфері надання соціальних послуг відзначаються неадекватністю термінологічного апарату, розмитістю визначень функцій, цілей і напрямів роботи відповідних органів і служб. Недосконалість нормативно-правового забезпечення (відсутність єдиної системи «соціального права», наявність численних суперечностей) ускладнює реалізацію конституційних прав громадян. Соціальні питання регулюють щонайменше 170 Законів України, 400 Постанов Кабінету міністрів, 1100 відомчих та міжвідомчих наказів[2], але жоден з них не містить чіткого мінімального переліку соціальних послуг, які б гарантувалися державою за будь-якої економічної ситуації та незалежно від території проживання громадян, зокрема:

 

- Закон України «Про соціальні послуги» визначає соціальне обслуговування ширше – як систему соціальних заходів, що передбачає сприяння, підтримку і послуги з боку соціальних служб (а не лише закладів соціального обслуговування) окремим особам чи групам населення для подолання або пом’якшення життєвих труднощів, підтримки їх соціального статусу та повноцінної життєдіяльності. Соціальне обслуговування здійснюється шляхом надання соціально-побутових, психологічних, юридичних, соціально-педагогічних, соціально-медичних, соціально-економічних, інформаційних послуг, послуг із працевлаштування та з професійної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями та ін. за місцем проживання особи (вдома); у стаціонарних інтернатних установах та закладах; у реабілітаційних установах та закладах; в установах та закладах денного перебування; в установах та закладах тимчасового або постійного перебування; у територіальних центрах соціального обслуговування; в інших закладах соціальної підтримки (догляду).

 

- Ст. 8 (Державні соціальні нормативи у сфері соціального обслуговування) Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» визначає, що державні нормативи у сфері соціального обслуговування встановлюються для визначення розмірів державних гарантій соціальної підтримки інвалідів, осіб похилого віку, дітей, які залишилися без піклування батьків, та інших осіб, які потребують соціальної підтримки. Визначаються: а) перелік послуг, що надаються закладами соціального обслуговування і фінансуються за рахунок державного та місцевих бюджетів і соціальних фондів; б) норми соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів та дітей, які перебувають на утриманні держави; в) норми харчування та забезпечення непродовольчими товарами у державних і комунальних закладах соціального обслуговування.

 

- Державний класифікатор соціальних стандартів та нормативів[3] пропонує лише загальний опис критеріїв та видів нормативів, за якими необхідно оцінювати надання тієї чи іншої безоплатної послуги. Якісне (змістовне) розкриття зазначених норм (часовий вимір надання послуги, обсяги харчування, порядок оцінки ефективності тощо) не надається.

 

Внаслідок  відсутності нормативів регулювання тарифів на оплату послуг соціальної сфери:

- замовники послуг соціальної сфери (відповідні органи місцевої влади) не мають уявлення ні про вартість конкретних послуг, ні про ефективність використання коштів, сплачених за їхнє надання;

- відсутнє належне економічне обґрунтування видатків на забезпечення мінімальних стандартів надання послуг соціальної сфери, що веде до диспропорцій у розподілі фінансування та до недофінансування мережі закладів соціального обслуговування;

- відсутні затверджені стандарти якості надання послуг соціальної сфери;

- значна частина послуг соціальної сфери, яка надається недержавними постачальниками, випадає з поля нормативного регулювання та державної підтримки, відсутня система ліцензування таких послуг;

- система взаємовідносин між замовником і постачальником послуг орієнтує постачальника не на результат соціального обслуговування (тобто позитивні зміни в соціальній сфері), а на забезпечення процесу соціального обслуговування – відтак оцінка ефективності надання послуг оцінюється виключно за кількістю осіб, що отримали послугу за звітний період, а якість послуги опиняється поза управлінським впливом замовника;

- відсутні механізми підвищення фінансової автономності органів місцевої влади, які змушені спрямовувати делеговані та власні видатки місцевих бюджетів згідно визначених центром нормативів та не мають можливості змінити принципи фінансування соціальних видатків;

- концентрація замовників послуг соціальної сфери на фіксованих постачальниках перешкоджає розвитку альтернативних постачальників, які не мають відповідного простору для конкуренції за отримання замовлень.

 

В Додатку до Державного класифікатора надано перелік Центральних та місцевих органів виконавчої влади, відповідальних за розробку і виконання державних соціальних стандартів та нормативів, здійснення моніторингу у сфері їх застосування та фінансового забезпечення (зокрема, МОН, МОЗ, Держкомстат, Рада Міністрів АР Крим, Держбуд тощо). Водночас, Державний класифікатор соціальних стандартів та нормативів затверджено не міжвідомчим наказом дотичних структур, а внутрівідомчим наказом Міпраці і соцполітики, тобто незрозуміло, яку юридичну силу має Класифікатор для структурних підрозділів органів влади поза межами вертикалі Мінсоцполітики. Крім того, перелік відповідальних органів, зокрема в сфері соціального обслуговування громадян та надання соціальних послуг, не переглядався з 2002 р., незважаючи на низку заходів з їх реорганізації та внесення змін до відповідної частини законодавства, які відбулися протягом 2002-2011 рр. Всі ці зміни не відбиті в Державному класифікаторі соціальних стандартів та нормативів, що значно ускладнює його застосування в якості нормативного документа.

 

Єдиний документ, де здійсненно спробу чітко визначити кількісні та якісні критерії соціального обслуговуваня – Галузевий стандарт надання соціальних послуг сім’ям з дітьми, які перебувають у складних життєвих обставинах[4]. Між тим, він невиправдано звужує поняття соціального супроводу, закріплене в Законі України «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю» (вид соціальної роботи, спрямований на здійснення соціальної опіки, патронажу соціально незахищених верств населення з метою подолання життєвих труднощів, збереження та підвищення їх соціального статусу), та формулює його як «визначення головної проблеми, що провокує неблагополуччя, вирішення якої дозволить … нормалізувати становище». Крім того, зазначений документ поширюється лише на діяльність центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (та їх клієнтів у віці до 35 років), статус і підвідомчість яких сьогодні є незрозумілими внаслідок ліквідації Державної соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді.

 

Державні соціальні стандарти та соціальні гарантії закріплені сьогодні лише для осіб, які перебувають на утриманні держави в закладах соціального обслуговування, а існуюча державна система соціальних послуг орієнтована на догляд у стаціонарних закладах. Щодо інших категорій відповідні норми та нормативи взагалі не визначені, незважаючи на значний обсяг чинного законодавства у відповідній сфері.

 

2. Неадекватншість застосування понять «норма», «норматив» та «стандарт» у сфері надання соціальних послуг. Чинне законодавство дає суперечливі (а в низці випадків і неадекватні) визначення базових для соціальної сфери понять «норма», «норматив» та «стандарт», що унеможливлює як визначення переліку мінімального обсягу послуг, що має фінансуватися державою, так і вироблення чітких критеріїв оцінки якості соціальної роботи.

 

Закон України «Про стандартизацію» визначає стандарт як документ, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов’язковим. Згідно з Законом України  «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», державні соціальні стандарти – це встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій. Отже, виникає враження, нібито дотримання державних соціальних стандартів є необов’язковим, і вони носять рекомендаційний характер.

 

Соціальні стандарти ототожнені з соціальними нормами й нормативами (показниками необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами), що є хибним.

 

По-перше, неадекватним є визначення «соціальної норми» (тобто правил спільного існування, вироблених суспільством чи групою людей у процесі їх життєдіяльності) через «показники споживання». По-друге соціальні стандарти не можуть зводитися до грошових (споживчих) нормативів, як це є сьогодні, регулюючи переважно розподіл ресурсів для надання соціальних послуг, але не даючи змоги оцінити ефективність впливу послуги на якість життя отримувача[5].

 

Соціальний стандарт – це рівень задоволення потреб, цільовий орієнтир соціальної політики в забезпеченні належних рівня і якості життя[6]. Він є підґрунтям для визначення обсягу ресурсів, необхідних для досягнення певного рівня забезпеченості і задоволення потреб населення[7] і вимог, що висуваються до розвитку соціальної сфери. Соціальні стандарти включають до себе, але не зводяться до мінімальних соціальних нормативів, які й мають гарантуватися державою.

 

В Україні ж базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, що суперечить самому поняттю «стандарт». Мінімальний набір послуг та фізіологічна норма харчування не можуть задовольнити «основні соціальні та культурні потреби особистості», особливо враховуючи той факт, що до прожиткового мінімуму прив’язані соціальні гарантії, які зазвичай є нижчими за нього, тобто взагалі не можуть вважатися «нормою»[8] (основні соціальні гарантії не можуть бути нижчими за прожитковий мінімум, але ця норма закону виконується лише частково, як і та, що гарантує конституційне право на достатній життєвий рівень громадян).

 

3. Фінансування закладів соціального обслуговування осіб, які перебувають на утриманні держави, а не безпосереднього надання соціальних послуг конкретним особам та сім’ям, які їх потребують. Проблеми фінансування поєднані з недоліками у плануванні видатків на реалізацію державних соціальних гарантій. При визначенні бюджетних видатків майже не використовуються показники, що дають уявлення про життєвий рівень різних верств населення. Це не дає змоги відслідковувати динаміку частки соціальних видатків у консолідованому бюджеті, приймати обґрунтовані рішення щодо удосконалення фінансування державних соціальних гарантій, міжбюджетних відносин та системи соціального захисту[9]. Слабко врегульовані відносини центральних органів виконавчої влади з місцевими органами державної влади та самоврядування у сфері надання державних соціальних гарантій; недостатньо розроблений принцип субсидіарності в реалізації державних соціальних гарантій.

 

Більша частка бюджетного фінансування спрямована на надання соціальних послуг в установах стаціонарного типу, хоча витрати на них у розрахунку на одну особу вищі, ніж в установах, що надають послуги безпосередньо у громадах. Це призводить до штучного утримання клієнтів в стаціонарних утановах і поширення практики безпідставного «залучення» нових підопічних (як правило, дітей з багатодітних чи малозабезпечених родин) до перебування в інтернаті.

 

У закладах нехтують запровадженням системи управління якістю соціальних послуг, не проводиться оцінка їх ефективності та вони не підвищують рівень життя особи, якій надаються[10]. Через відсутність стандартів якості соціальних послуг та затвердженої методики розрахунку їх вартості перелік видів, зміст та обсяг соціальних послуг у кожному окремому випадку визначається фахівцем соціальної служби, до якої звернулась особа[11].

 

Існує Проект наказу Мінпраці «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо розрахунку тарифів на платні соціальні послуги, що надаються територіальним центром соціального обслуговування» (2010 р.), але він:

а) охоплює лише клієнтів територіальних центрів;

б) визначає стандарти надання соціальних послуг, виходячи не з потреб клієнтів, а з табельних нормативів часу та заробітної плати фахівців терцентрів;

в) досі не прийнятий, тобто має суто інформаційний характер.

Відсутність унормуваного переліку соціальних послуг для різних категорії осіб (з урахуванням стану здоров’я, інших індивідуальних потреб, об’єктивних чинників, що спричинили складні життєві обставини) унеможливлює забезпечення послугами тих, хто їх потребує, в належному обсязі[12].

 

4. Слабкість застосування технології замовлення на соціальне обслуговування. Інструментом демонополізації ринку послуг соціальної сфери та розподілу замовлень на їх виконання на конкурсній основі є введення технології замовлення, яке відбувається за принципом купівлі послуги замовником – органом державної влади чи місцевого управління, на який прямо чи делеговано покладено певні соціальні функції. Формування замовлення на основі конкретних пріоритетів соціальної політики дозволяє чітко визначити і на договірних умовах орієнтувати постачальників послуг на певні групи отримувачів цих послуг, номенклатуру необхідних послуг та їхню якість. Втілення технології замовлення створює для органів місцевої влади вагомий інструмент реалізації місцевої і регіональної стратегій соціальної політики.

 

Разом з тим, досвід показав, що існує низка суттєвих проблем, які ускладнюють застосування технології замовлення на соціальне обслуговування в Україні:

- відсутність у замовників досвіду формування технічних завдань на надання послуг соціальної сфери за відсутності стандартів та протоколів надання більшості таких послуг;

- невірний вибір цільової групи отримувачів послуг (відсутність механізмів забезпечення реальної адресності надання);

- невірний вибір послуг (відсутність маркетингового дослідження попиту на соціальні послуги);

- низькі управлінська і контрактна культура і дисципліна постачальників послуг;

- пряма чи прихована протидія з боку теперішніх постачальників послуг, зацікавлених у збереженні непрозорих механізмів фінансування;

- недостатньо виражена суб’єктність замовників послуг соціальної сфери через незавершеність формування сучасної структури самоорганізації місцевих територіальних громад;

- неврегульованість статусу неприбуткових організацій, які здійснюють надання послуг соціальної сфери (ці організації можуть надавати послуги лише шляхом створення підприємств, втрачаючи тим самим статус неприбутковості).

 

Виходячи з вищезазначеного, вважаємо за доцільне здійснення наступного комплексу заходів, спрямованих на впровадження основних засад диверсифікації постачальників послуг соціальної сфери.  

 

1. У законодавчій сфері:

1.1. Задля подолання суперечностей та неузгодженості чинного законодавства, з метою скорочення його обсягів, спрощення змісту, подолання термінологічних неузгодженостей, позбавлення від застарілих норм, що не виправдали себе, слід провести кодифікацію соціального законодавства та розробити Соціальний кодекс, в якому присвятити окремий розділ організаційно-правовим засадам надання соціальних послуг в Україні. Акти, що визначають соціальну політику держави, мають становити єдину систему, де основні напрями визначаються на рівні законодавства, а розвиваються та конкретизуються в актах органів виконавчої влади. Держава має реалізувати перехід до переважного надання грошових трансфертів, причому частина частина пільг може бути трансформована у соціальні послуги.

 

1.2. До того часу, коли Соціальний кодекс буде розроблений, внести зміни до законодавства, яке регулює надання соціальних послуг. Слід визначити та закріпити перелік мінімального обсягу (нормативу) соціальних послуг, які гарантуються на безоплатній основі особам та сім’ям, що перебувають у складних життєвих обставинах, незалежно від економічної ситуації у державі та місця проживання громадян.

 

1.3. Необхідно розробити єдину для різних відомств схему оцінювання потреб осіб та сімей, які потребують соціальних послуг (взявши за основу стандарт оцінювання потреб дитини та планування соціального супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу). Враховуючи тенденцію старіння населення, необхідно розробити та законодавчо закріпити стандарт первинного оцінювання потреб у послугах догляду людей похилого віку та методичні рекомендації до них.

 

1.4. Надати відповідні доручення щодо визначення комплексу змін, які мають бути внесені в законодавство України. Зокрема, в Законі України «Про соціальні послуги» необхідно удосконалити визначення «соціальної послуги» в напрямку його розширення, забезпечити неприбутковим організаціям право надавати соціальні послуги без втрати статусу неприбутковості, уточнити механізми формування угод між замовниками і постачальниками послуг соціальної сфери; забезпечити адекватну нормативно-правову регламентацію діяльності у світлі зазначених вище завдань некомерційних підприємств, державних (комунальних) підприємств, непідприємницьких організацій тощо.

 

2. У сфері перегляду системи стандартів та нормативів:

2.1. Внести зміни до Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», відмовившись від законодавчого закріплення терміну «соціальна норма» та чітко розмежувавши поняття «соціальні нормативи» та «соціальні стандарти». Запровадити до практики соціального управління систему не соціальних мінімумів, а соціальних стандартів, які визначають параметри повноцінної життєдіяльності людини.

 

2.2. Доручити Кабінету Міністрів України забезпечити завершення складання комплексу державних соціальних стандартів, передбачених Державним класифікатором соціальних стандартів та нормативів. Розробити систему державних стандартів соціальних послуг та класифікатор соціальних послуг для чіткого визначення складових кожної соціальної послуги і розрахунку її вартості. Розраховувати обсяг видатків на сферу соціального захисту та соціального забезпечення, виходячи з вартості соціальних послуг та кількості осіб, що їх отримують. Перейти до обчислення державних соціальних гарантій на основі системи нормативів, що дасть змогу забезпечити адресність їх спрямування, обґрунтувати адекватні форми підтримки різних соціальних груп, що потребують соціальних послуг.

 

2.3. З метою об’єктивного визначення обсягу фінансового ресурсу, необхідного для забезпечення делегованих повноважень, підвищення ефективності спрямування бюджетних коштів слід запровадити уніфіковану систему мінімальних (обов’язкових) стандартів надання соціальних послуг різним категоріям осіб та сімей, в т.ч. розрахунку їх вартості. Слід визначити та затвердити методики оцінки майнового стану сімей і ступеня їх нужденності, а також перелік категорій осіб та сімей, які мають право на отримання безкоштовних соціальних послуг (крім соціальних виплат) у межах мінімальних стандартів для відповідної категорії.

 

2.4. З метою розширення переліку соціальних послуг, розширення можливості їх надання сім’ям та окремим особам, цільового стимулювання місцевих соціальних бюджетів необхідно визначити собівартість соціальних послуг, встановити механізм надання платних соціальних послуг населенню (яке не входить до переліку категорій, які мають право на отримання безкоштовних соціальних послуг у межах мінімальних стандартів для відповідної категорії) та механізм спрямування цих коштів до фінансування соціальних видатків місцевих бюджетів.

 

2.5. Створити при Кабінеті Міністрів України єдиний міжвідомчий орган для координації створення та удосконалення соціальних стандартів та встановлення умов лшіцензування надання соціальних послуг.

 

3. У сфері бюджетного фінансування соціальних послуг:

3.1. Забезпечити поступовий перехід від утримання установ соціального захисту та обслуговування до фінансування витрат на безпосереднє надання соціальних послуг. Для цього необхідно виробити:

а) соціально та економічно обґрунтований перелік соціальних послуг, гарантованих державою на безоплатній основі;

б) умови, за яких особи та сім’ї мають право на безкоштовне отримання тієї чи іншої послуги;

в) методику диференційованого розрахунку вартості надання соціальної послуги на одного отримувача залежно від типу складних життєвих обставин (інвалідність, малозабезпеченість, похилий вік, багатодітність, відсутність батьківського піклування тощо) та місця отримання (вдома за місцем проживання, у стаціонарних закладах, у закладах денного перебування, у соціальних службах тощо);

г) стимули ефективного використання бюджетних та власних коштів стаціонарними закладами на підставі методики розрахунку вартості соціальних послуг.

ґ) механізм надання платних соціальних послуг особам та сім’ям, які їх потребують, але не підпадають під категорії тих, що опинилися в складних життєвих обставинах;

д) механізм соціального замовлення та надання соціальних послуг недержавними установами зокрема за рахунок фінансування з бюджету безоплатних соціальних послуг, наданих недержавними (громадськими, приватними тощо) установами.

 

3.2. З метою посилення фінансового контролю за наданням соціальних послуг, сприяння ефективному плануванню і використанню виділених на них коштів державного та місцевих бюджетів та адресного задоволення потреб осіб та сімей відповідно до встановлених державою вимог, розробити та затвердити єдиний перелік соціальних послуг, створення методики визначення їх вартості.

 

3.3. Запровадити регіональну диференціацію переліку соціальних послуг, що надаються, та визначати пріоритетні напрями їх фінансування відповідно до специфічних потреб місцевих громад та осіб, яким вони адресуються, з огляду на соціально-економічні особливості регіону. Започаткувати систему соціального планування на місцевому (регіональному) рівні, на основі якої:

- визначати пріоритети місцевої (регіональної) соціальної політики громади щодо здійснення соціальних послуг;

- залучати надавачів послуг і розподіляти бюджетні кошти;

- розробляти соціальні плани відповідно до чинного законодавства та пріоритетів, визначених центральними органами влади, але з урахуванням місцевої специфіки;

- готувати та подавати пропозиції до центральних органів виконавчої влади з метою формування бюджетної політики в соціальній сфері на підставах адресності та врахування регіональних потреб.

 

3.4. Запровадити метод соціального бюджетування в процесі управління державними соціальними гарантіями на підставі методології розробки національної моделі соціального бюджету, запропонованої Міжнародною організацією праці, на національному та регіональному рівнях. Використання моделі соціального бюджету як інструменту управління державними соціальними гарантіями дасть змогу планувати на коротко- і середньострокову перспективу основні параметри державних видатків на забезпечення соціальних гарантій, враховуючи основі показники динаміки економічного розвитку країни і регіонів, демографічні прогнози та соціальні нормативи.

 

3.5. Для прийняття рішення про надання соціальних послуг за рахунок держави слід запровадити систему розробки індивідуальних планів соціального захисту, які мають включати: обстеження матеріального стану особи (сім’ї), формування переліку найбільш відповідних заходів соціальної підтримки та визначення порядку їх надання.

 

3.6. З метою збільшення прав місцевих громад на автономний вибір постачальників послуг соціальної сфери здійснити перехід від централізованого регламентування видатків місцевих бюджетів на виконання власних повноважень у вигляді встановлення жорстких нормативів видатків на місцевому рівні - до встановлення мінімальних стандартів надання послуг, дотримання яких має бути забезпечене власними коштами місцевих бюджетів чи із застосуванням міжбюджетних трансфертів.

 

3.7. Створити в складі органів місцевого самоврядування спеціалізовані органи, які мають забезпечувати складання, фінансування та інформаційно-контрольний супровід реалізації довгострокових проектів соціальної сфери.

 

3.8. Внести зміни до податкового законодавства з метою вирівнювання оподаткування постачальників послуг соціальної сфери різних організаційно-правових форм для забезпечення рівноправної цінової конкуренції між муніципальними і державними установами соціального обслуговування і некомерційними суспільними організаціями, зокрема, передбачивши звільнення від оподаткування діяльності постачальника будь‑якої організаційно-правової форми, яка здійснюється в рамках укладеної угоди про постачання послуг соціальної сфери.

 

3.9. Розгорнути систему навчання відповідних працівників органів центральної та місцевої влади та посадових осіб – дійсних і потенційних постачальників послуг соціальної сфери технології взаємодії на договірних засадах; в тому числі – розвинути практику здійснення таких навчань коштом міжнародної технічної допомоги.

 

4. У сфері соціального замовлення

Демонополізувати ринок послуг соціальної сфери для чого:

4.1. Розробити та запровадити чітку методику формування замовлення на послугу соціальної сфери на підставі угоди, яка має включати в себе завдання на соціальне обслуговування для постачальників з боку замовника, конкретні параметри послуги, виходячи з державних соціальних стандартів, визначення цільової групи – отримувачів послуги та механізми цільового характеру надання, погоджену максимальну вартість надання послуги, очікувані результати (у вигляді позитивних змін для цільової групи отримувачів), відповідальність постачальника за дотримання параметрів технічного завдання і досягнення результатів.

 

4.2. Розробити та запровадити методику моніторингу виконання замовлення на послуги соціальної сфери на основі визначення ступеня дотримання якісних та кількісних параметрів замовлення і досягнення передбачених угодою результатів. 

 

4.3. Обґрунтувати критерії та інструменти конкретизації цільових груп отримувачів послуг соціальної сфери шляхом переходу від категоріального визначення груп споживачів до їх визначення на основі ступеня їхньої спроможності самостійно оплачувати послуги. 

 

Відділ соціальної політики

(О. Кочемировська, О. Пищуліна)

 



[1] Програма економічних реформ на 2010-2014 рр. «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», С. 33 – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/docs/Programa_reform_FINAL_2.pdf; Толстоухов А.В. Парламентські слухання «Стратегія гуманітарної політики сучасної України» (06.10.2010) [Електронний документ]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/zakon/new/par_sl/sl0610110.htm

[2] Порядок надання соціальних послуг в Україні регулюють ЗУ «Про соціальні послуги» від 19.06.2003 № 966-IV, ЗУ «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000 № 2017-ІІІ, інші закони та підзаконні актами, що визначають державні гарантії надання соціальних послуг окремим групам населення, в т.ч. особам та сім’ям, які опинилися у складних життєвих обставинах.

[3] Державний класифікатор соціальних стандартів та нормативів. Наказ Міністерства праці та соціальної політики України від 17.06.2002 р. № 293

[4] Примірний галузевий стандарт надання соціальних послуг сім’ям з дітьми, які перебувають у складних життєвих обставинах (Наказ Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту 29.12.2009 № 4569) є обов’язковим для виконання центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та закладами соціального обслуговування, які знаходяться у сфері управління Мінсім’ямолодьспорту, та рекомендується до виконання іншими державними, комунальними і недержавними суб’єктами соціальної роботи, які здійснюють соціальну роботу з сім’ями з дітьми, які перебувають у складних життєвих обставинах.

[5] Концепція реформування системи соціальних послуг. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2007 р. № 178-р [Електронний документ]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=178-2007-%F0

[6] Уровень и качество жизни населения: система показателей и определяющие факторы // Политика доходов и качество жизни населения / Под ред. Н.А. Горелова. – СПб: Питер, 2003.

[7] Багмет М.О., Міхель Д.О. Державні соціальні стандарти в Україні – як гарантія формування європейського рівня і якості життя [Електронний документ] // Гілея: збірник наукових праць. – К., 2011. – Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal/.http://lv.niss.gov.ua/P5_doc.pdf

[8] Баранова Н.В., Новікова Т.В. Соціальні стандарти та соціальні гарантії в системі соціальної політики України [Електронний документ]. – К.: Центр перспективниї соціальних досліджень Міністерства праці та соціальної політики України, 2010. – Режим доступу: http://www.cpsr.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=42:2010-06-13-21-23-56&catid=20:2010-06-13-21-06-26&Itemid=27

[9] Тропіна В.Б. Фіскальне забезпечення реалізації соціальної функції держави в Україні [Електронний документ]. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук за спеціальністю 08.00.08 – гроші, фінанси і кредит, Науково-дослідний фінансовий інститут Академії фінансового управління Міністерства фінансів України – К., 2009. – 38 с. – Режим доступу: www.bibliofond.ru/view.aspx?id=482619

[10] Концепція реформування системи соціальних послуг. [Електронний документ] Схвалена Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2007 р. № 178-р – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=178-2007-%F0&p=1314340078936188

[11] Кривобок Ю.В Основні підходи до визначення вартості безоплатних соціальних послуг особам, які перебувають у складних життєвих обставинах [Електронний документ]. – К.: Центр перспективниї соціальних досліджень Міністерства праці та соціальної політики України, 2010. – Режим доступу:http://www.cpsr.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=109:2010-06-24-05-35-19&catid=26:2010-06-13-21-43-34&Itemid=31

[12] Існують наступні види стандартів та критеріїв соціальної роботи, які є обов’язковими для дотримання лише для центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді: Галузевий стандарт надання соціальних послуг вживачам психоактивних речовин, у тому числі споживачам ін’єкційних наркотиків; Примірний галузевий стандарт надання соціальних послуг з соціальної адаптації учнів та випускників закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, осіб з їх числа; Примірний галузевий стандарт надання соціальних послуг сім’ям з дітьми, які перебувають у складних життєвих обставинах; Стандарт мінімального пакету соціальних послуг та медичної допомоги для дітей та молоді у сфері профілактики ВІЛ/СНІДу. (http://www.dcssm.gov.ua/ua_standards.phtml).




читайте також:


«Щодо запровадження загальнообов’язкової державної накопичувальної системи». Аналітична записка
"Сучасна міграція українців до Польщі та пов’язані з нею виклики". Аналітична записка
"Удосконалення соціальної складової державної житлової політики". Аналітична записка
"Протидія неформальній зайнятості в Україні: підходи до оцінки та безпекові пріоритети політики". Аналітична доповідь
"Соціальні трансферти як чинники вирівнювання добробуту населення України". Аналітична записка